«Скільки я себе пам’ятаю – я завжди писала. Можливо, не те і не там: на уроках у школі, на лекціях в інституті, в метро, на зборах, на роботі й вдома. Писала на обривках, квитанціях, в зошитах і щоденниках. Писала вірші, оповідання, повісті, казки у віршах, потім засовувала кудись або дарувала (якщо вірші), потім – забувала.

Коли мені було років чотири, (а читати я навчилася пізніше), я заявила, що коли зросту, то стану письменницею. Я не пам’ятаю, чому я так вирішила. Говорять: «Устами младенца глаголет истина». Можливо, саме це дитяче бажання відбилося на все моє життя.

Я закінчила філологічний факультет педагогічного інституту, але ніколи не викладала в школі, але перепробувала багато інших професій. Я працювала екскурсоводом і вихователем, журналістом і продавцем, секретарем, менеджером і риелтором. І треба сказати, що в кожній з цих професій є спільне – спілкування з людьми, людьми різними – такими, якими вони можуть бути або становляться під дією життєвих обставин. Це безумно цікаво і дає такий багатий матеріал для спостерігань і роздумів, що, пожалуй, уже раді цього варто час від часу міняти род занять. И ще вчитися, постійно вчитися новому.

И хоч писала я часто, але розрізнено і якось неорганізовано. Мої дитячі оповідання і вірші загубилися вдома або у рідних та знайомих. Пізніші – зникли при поломці комп’ютеру або були викинуті в старих зошитах при черговому переїзді. При такому неохайному ставленні до власних творів для мене було дуже важливо представити вперше на суд читачів кілька з них.

Коли мене питають, про що я пишу, я відповідаю: «Звичайно, про кохання. А про що ще може писати жінка?» Хоч, звичайно, в наш час жінки пишуть про що завгодно – від політичних детективів до романів в стилі «фентезі». Але, як на мене, все одно вони пишуть про кохання.

Життя в світі дає жінка. Жінка, яка любить. Тому – це вічна і благодатна тема. Я зовсім не претендую на її особливе бачення або викладення, я просто пишу про те, що мені близько і цікаво, і якщо це буде так же близько і цікаво моїм читачам – я буду просто щаслива.

Як на мене, книжка тоді гарна, коли, читаючи її, смієшся і плачеш, а, прочитавши – засмутишся, що вона закінчилася. І до тебе приходять приємні і високі думки, адже література і призвана будити в нас саме такі почуття».

«Скільки я себе пам’ятаю – я завжди писала. Можливо, не те і не там: на уроках у школі, на лекціях в інституті, в метро, на зборах, на роботі й вдома. Писала на обривках, квитанціях, в зошитах і щоденниках. Писала вірші, оповідання, повісті, казки у віршах, потім засовувала кудись або дарувала (якщо вірші), потім – забувала.

Коли мені було років чотири, (а читати я навчилася пізніше), я заявила, що коли зросту, то стану письменницею. Я не пам’ятаю, чому я так вирішила. Говорять: «Устами младенца глаголет истина». Можливо, саме це дитяче бажання відбилося на все моє життя.

Я закінчила філологічний факультет педагогічного інституту, але ніколи не викладала в школі, але перепробувала багато інших професій. Я працювала екскурсоводом і вихователем, журналістом і продавцем, секретарем, менеджером і риелтором. І треба сказати, що в кожній з цих професій є спільне – спілкування з людьми, людьми різними – такими, якими вони можуть бути або становляться під дією життєвих обставин. Це безумно цікаво і дає такий багатий матеріал для спостерігань і роздумів, що, пожалуй, уже раді цього варто час від часу міняти род занять. И ще вчитися, постійно вчитися новому.

И хоч писала я часто, але розрізнено і якось неорганізовано. Мої дитячі оповідання і вірші загубилися вдома або у рідних та знайомих. Пізніші – зникли при поломці комп’ютеру або були викинуті в старих зошитах при черговому переїзді. При такому неохайному ставленні до власних творів для мене було дуже важливо представити вперше на суд читачів кілька з них.

Коли мене питають, про що я пишу, я відповідаю: «Звичайно, про кохання. А про що ще може писати жінка?» Хоч, звичайно, в наш час жінки пишуть про що завгодно – від політичних детективів до романів в стилі «фентезі». Але, як на мене, все одно вони пишуть про кохання.

Життя в світі дає жінка. Жінка, яка любить. Тому – це вічна і благодатна тема. Я зовсім не претендую на її особливе бачення або викладення, я просто пишу про те, що мені близько і цікаво, і якщо це буде так же близько і цікаво моїм читачам – я буду просто щаслива.

Як на мене, книжка тоді гарна, коли, читаючи її, смієшся і плачеш, а, прочитавши – засмутишся, що вона закінчилася. І до тебе приходять приємні і високі думки, адже література і призвана будити в нас саме такі почуття».