Сергій Остапов, Володимир Асоргін
Автобіографія:
«У тридесятому царстві..., а якщо не темнити, то ще в СРСР, в Україні, на світ з’явився хлопчик. Це було дуже давно. Років через десять, знову ж таки в українському Харкові, зовсім від іншої жінки з’явився інший хлопчик. Тоді вони ще знати один про одного не знали. У той час як перший хлопчик робив першу в житті затяжку сигаретою в шкільному сортирі, другий, в пологовому відділенні, лише оглядав цей чужий світ, куди йому довелося потрапити з такого затишного містечка.
Летіли роки. Хлопчики росли і розвивалися, як розумово, так і тілесно. Потім перший хлопчик, назвемо його Володею, поїхав до Одеси, трохи там пожив і через 12 років повернувся назад до Харкова, встигнувши, живучи в Одесі, сходити в армію.
Другий, назвемо його Сергієм, всі ці роки шукав себе, відвідуючи при цьому школу та інші злачні місця. Знайдене ненадовго збуджувало його інтерес, і він шукав себе знову і знову.
Володя, по приїзду до Харкова, протер кілька пар джинсів на студентських лавах, потім закинув навчання і став розводити власних дітей, періодично вступаючи в свіжий шлюб, ну а Сергій із цим не поспішав, присвятивши себе служінню мистецтву, проводячи творчі експерименти на собі і оточуючих. Але і в ті, далекі часи вони ще не знали один про одного. Потім прийшов Його Величність Випадок і зробив їх приятелями. У них знайшлися спільні інтереси. Володя не лише стругав дітей і міняв дружин, але й встиг стати непоганим фотографом, ну, а хороші фотографи, як і хороші рахівники, потрібні скрізь.
Сергій тягне своє нелегке ярмо художника і скульптора, перетворивши його в бізнес. Живе в місті і поки залишати його не збирається, а Володя давно вирвався з нього і живе в глушині, насолоджуючись життям пенсіонера, і клацаючи по клавішах комп’ютера. Звичайно, вони нерідко зустрічаються, і в одну з цих зустрічей, (яка, як виявилося потім, стала доленосною), під чарку чаю, один іншому і запропонував:
— Володя, — заволав Остапов (Володя глухуватий), а давай ...... що-небудь таке, щоб всі здивувалися! Невже не зможемо? Ти ж, начебто, всю абетку знаєш? І я пам’ятаю. Та ми таке напишемо! Як ти на це дивишся? Наливай.
Інший довго думав, думав і заснув. Тоді Сергій його розбудив, і знову став кричати теж саме. Ну, і Володі довелося відповідати.
— ...! А я що, проти? Давай! Зрештою кожен має право написати книгу, і кожен має право її не читати. Не спробуєш — не дізнаєшся.
Ну, а далі все ясно: вони сіли — вони написали, на те вони і співавтори. Не відразу звичайно. Були моменти, коли хотілося кинути це заняття, але потім вподобали це...
Що ще можна додати? Бажаєте знати про нас більше? Читайте нами описане життя далеко не святих...»