Панас Мирний

Напевно, сумлінність і працьовитість юнака сприяли тому, що він швидко долав перші сходинки кар’єрної драбини: спочатку став канцелярським служителем, а невдовзі — помічником гадяцького повітового скарбника.

Наприкінці 1865 р. П. Рудченко, якому на той час іще не виповнилося шістнадцяти років, обіймає посаду письмоводителя Прилуцького скарбництва і водночас продовжує збирати фольклор, перекладати українською мовою твори М. Лермонтова, А. Фета, О. Пушкіна, К. Рилєєва, писати власні вірші. Окрім того, пробує написати драму. У 1867 р. юнак повертається до рідного Миргорода, одержавши призначення на посаду помічника бухгалтера скарбництва, де менше ніж за два роки, отримує перше чиновницьке звання — колезького реєстратора. У Миргороді він починає працювати над прозовими творами.

У 1871 р. Рудченко домагається переведення до Полтави, на посаду бухгалтера скарбництва. Там молодий чиновник знайомиться з талановитим педагогом істориком й організатором недільних шкіл, колишнім членом Кирило-Мефодіївського братства й знайомим Шевченка Д. Пильчиковим, який живе під постійним таємним наглядом поліції. Д. Пильчиков, якому пощастило уникнути ув’язнення, був досвідченим конспіратором, тому найближче його оточення, яке об’єдналося в товариство «Унія» й до якого вступив молодий та успішний чиновник Рудченко, було надзвичайно обережним, тому щасливо уникало лабетів місцевої поліції.

Із часів переїзду до Полтави Рудченко постає перед нами у двох абсолютно різних іпостасях. Перша — службовець. Він став чиновником високого рангу в губернському місті Полтаві, 41 рік служив у казенній палаті (із них 34 — начальником відділу), дослужився до звання цивільного генерала і був нагороджений сімома орденами — Станіслава й Анни усіх трьох ступенів та Володимира четвертого ступеня. Серед його нагород була й золота табакерка, отримана в травні 1910 р. За сумлінну службу на посаді начальника відділу казенної палати Рудченку надали звання надвірного, а згодом — колезького й статського радника, а як кавалера ордена Володимира в 1901 році ввели у дворянство, що надавало найважливіший для нього привілей — можливість навчати своїх дітей в гімназії.

Друга іпостась Панаса Рудченка — популярний український письменник, який підписував свої твори псевдонімом «Панас Мирний», тому навіть для полтавців лишався безвісною особою. Відомо, що полтавська поліція час від часу розшукувала якогось революційного письменника Рудгана-Мирного, не здогадуючись, що начальник відділу казенної палати Рудченко і Панас Мирний — одна особа. Автор видатних літературних творів тримав свій псевдонім у таємниці, про яку знали лише найближчі йому люди. 

Дебютував письменник Панас Мирний одразу і як поет, і як прозаїк: у 1872 році у львівському журналі «Правда» (№ 5) було надруковано його вірш «Україні» й оповідання «Лихий попутав». Але на той час у доробку Панаса Мирного було вже кілька неопублікованих зразків малої прози, драматичних проб і перекладів (зокрема і «Слова о полку Ігоревім»). У листопаді 1872 р. він завершив повість «Чіпка», яку згодом «розбудував», з допомогою брата — відомого на той час літературознавця й літературного критика Івана Білика (Рудченка) — створивши на її основі роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Спільна робота братів Рудченків над романом тривала кілька років, і лише в 1880 році його було видано в Женеві під двома псевдонімами — Панаса Мирного та Івана Білика.

Службова діяльність Панаса Рудченка не дуже сприяла літературній творчості Панаса Мирного. Щодня письменнику доводилося займатися найрізноманітнішими паперовими справами, — пенсійними, спадковими, земельними, адміністративно-господарськими, поштовими, а часом навіть проблемами постачання провізії для війська, — і все це вимагало відповідних знань і досвіду в складанні документів. Маючи феноменальну пам’ять, Панас Рудченко виявляв блискучу службову ерудицію. Часто йому доводилося просиджувати над різноманітними документами вечорами, а іноді — й ночами. Отож, писання літературних творів розтягувалося на роки й десятиліття, а деякі з них Панас Мирний так і не встиг закінчити. Та й із виданням письменник ніколи не поспішав, тому хронологія його творчості справді вражає: «відстань» від початку роботи над твором до його завершення й публікування зазвичай вимірювалася роками. Приміром, первинну редакцію першої частини роману «Повія» було завершено наприкінці 1876 року, але процес вироблення остаточного варіанта тривав ще кілька років, а друком твір вийшов лише в березневому номері журналу «Рада» в 1883 р. 

Якщо своє перше опубліковане оповідання «Лихий попутав» (1872 р.) Панас Мирний присвятив виключно трагічній долі дівчини-покритки, то роман «Повія» став направду «художнім синтезом доби» (О. Гончар). У цьому творі письменник виявив себе як глибокий психолог-аналітик і знавець усіх сфер тогочасної дійсності — від побуту й проблем пореформеного села до хижості міщанського середовища, у якому саме тривав процес капіталізації: новоявлені власники капіталу, зневаживши будь-які норми моралі, гребли під себе добро, насамперед чуже, громадське. У романі, як і в багатьох прозових творах Панаса Мирного, навіть мальовничі пейзажні зарисовки суголосні до настроїв героїв, поглиблюють та увиразнюють їхній душевний стан. Можна тільки милуватися, як майстерно письменник вплітає в канву своєї оповіді сни персонажів, за їх допомоги тонко розкриваючи психічний стан й емоційну сферу людини.

Твори Панаса Мирного викликали захоплення в багатьох його сучасників — акторів, митців, громадських діячів. У другій половині ХХ ст. роман «Повія» став популярним не тільки в Україні, а й за кордоном. Його було видано в перекладах болгарською, латвійською, литовською, молдавською, російською, словацькою, чеською й іншими мовами. У 1961 році видатний український кінорежисер І. Кавалерідзе екранізував цей твір на Київській кіностудії імені О. Довженка

12 вересня 1919 року Панас Мирний виступав у Полтаві на святі з нагоди 150-річчя від дня народження Івана Котляревського, після чого занедужав і 28 січня відійшов у кращий світ, позбувшись злигоднів і турбот. Як свідчить Г. Коваленко, тисячі людей (і полтавців, і приїжджих), незважаючи на лютий мороз, прийшли 30 січня провести в останню путь другу після Івана Котляревського людину, яка своїм талантом уславила цей край. Ховали Панаса Мирного за давнім козацьким звичаєм: труну накрили червоною китайкою й із прапорами везли на санях, запряжених двома парами волів. У поховальній відправі брав участь український національний хор. 

Поховали Панаса Мирного, як він того й бажав, поруч із сином на старому військовому кладовищі. Але в 1936 році тіло письменника було перенесено до іншої нібито любої йому місцини — Зеленого Гаю.