Василь Шкляр
Василь Шкляр — один із найвідоміших, читаних і «містичних» сучасних письменників, «батько українського бестселера». Закінчив філологічні факультети Київського й Єреванського університетів. З 1988 до 1998 р. займався політичною журналістикою, бував у «гарячих точках». Цей досвід (зокрема, подробиці операції з врятування сім’ї генерала Дудаєва після його загибелі) потім відтворено їм в романі «Елементал».
Через випадок на риболовлі потрапив до реанімації, а після «повернення з того світу» за місяць написав свій найвідоміший роман «Ключ». За нього Василь Шкляр здобув кілька літературних премій (Гран-прі конкурсу гостросюжетного роману «Золотий бабай», премії столичних журналів «Сучасність» та «Олігарх», премію міжнародного конвенту фантастів «Спіраль століть» та ін.). Із них його найулюбленіша – «автор, чиїх книжок найбільше викрали з магазинів». До речі, він поділів її з Любко Дерешем. Очолив видавництво «Дніпро», в межах якого здійснює видання своїх переводів-адаптацій зарубіжної та вітчизняної класики («Декамерон» Бокаччо, «Тарас Бульба» М. Гоголя, «Повія» П. Мирного) — у скороченому вигляді й сучасною мовою, без архаїзмів, діалектизмів і т. ін.
Вдруге одружений, дружина Валентина — журналіст. Має доньку від першого шлюбу, яка тривалий час мешкала в Сполучених Штатах, а зараз переїхала на батьківщину. Як Василь Шкляр зізнавався в одному з інтерв’ю, він тримає її тут обома руками. «Вона хоче повертатися за океан, а я її постійно переконую, що тут жити краще».
Уривок з інтерв’ю:
— Напевне, кожен белетрист з часів Достоєвського має більш-менш таємну мрію написати філософський трилер, наприклад, такий, як Ваш «Ключ», тобто цікавий і для естетів-інтелектуалів, і для тих, хто читає тільки в метро. Отже, як Вам це вдалося?
— Якби ж я знав... Це неможливо пояснити технологічно. Скажу тільки, що гострий сюжет ніколи не був для мене самоціллю, а лише одним із засобів зображення. Це — як рима в поезії. Думаю, що в ідеалі кожен твір повинен нести в собі якусь гіпнотичну таємницю, розгадка якої виходить за межі тексту. У «Ключі» ця таємниця однаковою мірою хвилює не тільки героїв роману і читача, але й самого автора. Всі тут майже у рівних умовах. Гадаю, що таким чином мені вдалося створити ефект присутності читача у ланцюгу тих загадкових подій, які відбуваються в романі. Фатальний ключ, котрий волею випадку дістався моєму героєві і змінив його долю, взавтра може опинитися у ваших руках. Тому прочитання роману «Ключ» не завершується на його останній сторінці, він спонукає читача поза гострим сюжетом глибше зазирнути у своє власне, багато в чому темне і незбагненне «я».
— «Клуб Сімейного Дозвілля» видає роман «Ключ» у межах проекту, який пропонує членам Клубу національні й світові бестселери українською мовою. Мета цього проекту – популяризація української як живої, сучасної і навіть модної мови. Ваші переклади-адаптації вітчизняної та світової класики, що мали подібну мету, зчинили справжнісінький скандал в білялітературних колах. Чому?
— Мене зовсім не здивувало обурення старших літераторів-соцреалістів, котрі назвали мене «убивцею пророків». Але вразила реакція відомих академіків та багатьох учених-літературознавців, які колективно, як у старі часи, звернулися до вищих державних інстанцій з вимогою заборонити мені інтерпретувати класику. Вони рік вели дискусії на цю тему, організовували в пресі листи-протести «трудящих» і договорилися до того, що мій проект навіть зашкодить міжнародному іміджу України. Уявляєте? Ці вчені мужі й не підозрюють, що така практика з давніх-давен побутує в усьому світі, що в Англії виходить адаптований Шекспір для дошкільнят, та й ми, грішні, багато зарубіжної класики читаємо в скорочених або істотно перероблених варіантах. Я зробив свої версії «Повії» Панаса Мирного та «Декамерона» Боккаччо, але ж це зовсім не означає, що я зазіхаю на першотвори класиків. Вони в академічних виданнях є священними і недоторканними. «Але ж це згубна для нас американська практика!» — кричать мої опоненти. «О, — кажу я. — Як добре, що Котляревський народився в Америці і перелицював для нас «Енеїду» Вергілія». А взагалі-то цей проект має значно більше прихильників, ніж недругів. Нещодавно одне видавництво запропонувало мені перенести на сучасний український ґрунт «Ревізора» Гоголя. Зваблива ідея. І тут для більшого свого виправдання треба згадати, що сюжет «Ревізора» належить не Гоголю і навіть не Пушкіну, який подарував цей задум Миколі Васильовичу з багатьма готовими подробицями. Ця кумедна історія-анекдот про те, як дрібного авантюриста сприймають за «птаху високого польоту», мандрувала в західній літературі ще до Гоголя. Зокрема, у французів.
— Зараз говорять, що «сучасний літературний герой — це молодий гарний українець/українка, схильні до небанального життя». Що, з Вашої точки зору, є «небанальним життям»?
— Небанальне життя може бути доволі простим. Воно не обов’язково потребує великих зусиль чи матеріальних ресурсів. Можна щороку їздити в Африку на сафарі, добре заробляти, розкішно зодягатися, вишукано пити-їсти і зблискувати неабиякими розумовими здібностями, але перетворити все це на похабну банальщину. Мені здається, що для небуденного життя насамперед треба вміти дослухатися до своїх бажань і вчасно на них реагувати. Треба вміти себе поважати. Колись в одному зі своїх давніших романів я написав про чоловіка, який щодня поспішав на роботу й з роботи повз Ботанічний сад, але за все своє життя жодного разу туди не зайшов. Часом він зупинявся біля високої металевої огорожі, вдивлявся у глибину саду, де росли екзотичні дерева, і казав собі, що ось вибере часину й неодмінно туди зайде. Уже на смертному одрі, простежуючи подумки своє сіре життя, цей чоловік раптом згадав, що так і не встиг зазирнути до Ботанічного саду. А якби був зайшов, — можливо, вся його доля склалася б інакше. Ця маленька людина прожила банально, бо не спромоглася на елементарне — дослухатися до свого єства і бути самою собою.
— Ваш вельми небанальний герой володіє й вогнепальною зброєю, і давньовірменською мовою, і мистецтвом кохання разом з майстерним вживанням алкогольних напоїв, а ще знається на Символах Долі й на політичному «піарі». Такий собі, як хтось казав, «інтелектуал із натренованими біцепсами». Це – ідеал чи літературне перебільшення?
— Ні те, ні інше. Це просто розвинутий сучасний українець із загостреним почуттям людської гідності. Виходячи із відомого твердження Флобера «мадам Боварі — це я», можу тільки повторити, що в зображенні будь-якого персонажа автор опирається на власний досвід, на те, що він добре знає. Я закінчив Єреванський університет, де вивчав не лише сучасну вірменську мову, але й грабар, тобто давню. Щодо Символів Долі, то свого часу я переклав дуже об’ємну і мудру книгу французького окультиста Дебароля «Таємниця руки», яка зробила великий вплив на моє розуміння містичних явищ. Політичний піар? Колись я був прес-секретарем однієї відомої політичної партії. Вогнепальна зброя? Ну, я й сам непогано стріляю, особливо з «калашника» і гранатомета. Гірше з пістолета. Що там іще? Алкоголь, жінки, кохання? Це вже, як той казав, не для преси... А щодо героя-супермена, то мій Андрій Крайній не є тим традиційним роботом, який трощить голови всім, хто стає на його шляху. Зрештою, на нього також чекає жорстока поразка, але завдяки отій гідності, про яку я вже казав, він уміє тримати удар. Навіть фатальний удар долі.
— Ваш роман «Кров кажана» написано від імені жінки, і деякі вважають його еротичну лінію, м’яко кажучи, надто відвертою. І справді, автору-чоловікові, що перебрав на себе сміливість висвітлити найінтимніші таємниці жіночої душі, треба бути дуже уважним, щоб уникнути прикрих помилок... Чи не злякало це Вас?
— Ні, таке перевтілення мене чимось дуже приваблювало. Такий собі, знаєте, психологічний трансвестизм. Відчуття якоїсь таємничої ініціації. До речі, мені жодна жінка не дорікнула, що я десь сфальшивив у відтворенні психологічного чи навіть фізіологічного стану протилежної статі. Мене часто запитують: ну добре, а як тобі вдалося передати внутрішні симптоми вагітності, рефлексії жінки в цьому делікатному стані? У таких випадках я відповідаю, що інтуїція мені завжди підказує значно більше, ніж акушерський довідник.
— «Клуб Сімейного Дозвілля» зараз об'єднує 2 мільйони українських родин. Для більшості українців сім'я - це найважливіше й найдорожче. А чим є сім'я для Вас?
— Цивілізована, загальноприйнята втеча від самоти. Для творчої людини це серйозна проблема — заводити сім’ю чи ні? І багато хто віддає перевагу другому. Адже самотність великою мірою також є сестрою таланту. Родина обтяжує клопотами, багатьма переживаннями, витратою часу. Творчість вимагає самозреченості і навіть, даруйте за пафос, жертовності. Ці речі важко підпорядковуються законам родинного затишку і благополуччя. Але, з іншого боку, сім’я збагачує такими людськими почуттями й переживаннями, яких тобі не подарує жодне інше середовище. Це також є надзвичайно цінною, нічим не компенсованою часткою письменницького досвіду. Згадайте відверту до жорстокості новелу Коцюбинського «Цвіт яблуні». У письменника помирає дитина, а він у цей час, попри глибоке страждання, фіксує в пам’яті всі довколишні деталі, нікчемні побутові подробиці, бо це йому колись знадобиться для... творчості. Але поза цим усім істина залишається на боці тих, хто родину ставить понад усе. Родину і рід.